Следуя дворянским традициям, господин Журден нанимает для себя учителей и стремится получить знания по музыке, философии, научиться фехтовать и танцевать, как дворяне. А учителя только пользуются его несовершенством и, как могут, извлекают из него деньги. Каждый из учителей заявляет, что его наука важная, и именно ее надо изучать более глубоко. Но господину Журдену нужно от своих наставников гораздо меньше, ведь его знания о высшем свете только поверхностные. Поэтому в ответ на предложения научиться физике, этике и логике господин Журден просит учителя-философа научить его только «узнавать по календарю, когда бывает месяц, а когда нет».
Господин Журден наивно верил в всепобеждающую силу денег и считал, что для того, чтобы стать настоящим дворянином, достаточно нанять дорогого портного, а не жалеть денег на платье, и научиться «благородным манерам». На расходы Журдена толкает и тщеславие. Например, однажды услышав обращение к себе «ваша милость», господин Журден увеличивает чаевые для подмастерьев портного, а те, раскусив его слабость, в своих обращениях сводят его сначала в «сиятельство», а затем и в «светлость», за что получают все больше и больше денег.
То же самое тщеславие становится причиной отказа Журдена Клеонту - жениху своей дочери. В отличие от Клеонта, который считает, что счастливым и крепким брак может быть только с равным по состоянию, господин Журден считает совсем иначе. По просьбе руки Люсиль он отвечает: «Дочь моя будет маркизой, а рассердишь меня еще больше, так я ее герцогиней сделаю».
Следует отметить, что господин Журден был достаточно неплохим человеком. Свой капитал он заработал тяжелым трудом, и денег для тех, кого считал своими друзьями, не жалел. Но он был настолько наивным, что его простотой пользовались те, кто хотел нажиться за его счет. Если бы не его слепое стремление любой ценой стать дворянином, его жизнь сложилась бы совсем иначе.
По традиции комедии все заканчивается счастливо. Выходит замуж за любимого дочь господина Журдена и, кажется, все становится на свои места. Но автор так и оставляет открытым вопрос о том, удалось ли господину Журдену пробиться в высший свет. На этот вопрос должны ответить сами читатели, учитывая все обстоятельства и характер героя.
Комедия - это не простой жанр. Создателем классической комедии считается Жан-Батист Поклен, более известный под псевдонимом Мольер . Его работы остроумны и полны философских идей. В своей комедии «Мещанин во дворянстве» он поднял одну из наиболее актуальных тем 17-го столетия - попытку мелкой буржуазии проникнуть в мир аристократии. Ради получения титулов они готовы были платить огромные деньги, покупать земли и должности, овладевать дворянскими манерами, а главное заводить светских друзей.
Главный герой комедии - обычный мещанин господин Журден , у которого есть все необходимое для счастья, кроме титула дворянина. Несмотря на то, что он не является дворянином ни по происхождению, ни по воспитанию, он, во что бы то ни стало стремиться стать истинным аристократом. Ради своей безумной мечты он готов тратить целые состояния, нанимать учителей логики, танцев, музыки, фехтования, портных, парикмахеров и прочих служащих, чтобы они сделали из него другого человека. Сам он по натуре грубоват и необразован, поэтому учителям нелегко научить его светским манерам. Однако на словах они ему обещают любые преобразования.
Журден, ни минуты не задумываясь, платит всей этой армии мошенников и свято верит, что это поможет в осуществлении его мечты. В свою очередь, портной его обманывает. Он шьет ему нелепые наряды, называя их светскими, тогда как сам Журден и понятия не имеет, что на самом деле носят в свете. Из остатков материалов он шьет одежду для себя. Многие работники Журдена получают деньги лишь за то, что похвалят его новый халат или колпак, слушают его бездарную народную песню и подобострастно называют его «Ваша милость» или еще как-нибудь. Граф Дорант , хоть и аристократических кровей, но не богат. Он дружит с Журденом только из-за денег и часто берет у него в долг.
- Новое!
Мольер (Жан Батист Поклен) - драматург, поэт, актер - создал замечательные пьесы, до сих пор не сходящие со сцен многих театров мира, такие, как - «Тартюф», «Дон Жуан», «Мизантроп». И одной из самых лучших, самых ярких его комедий является «Мещанин во...
В теории ролей мы выделим только два момента, представляющие непосредственный интерес для молодежи. Первый – это позиция личности в мире и по отношению к самой себе. Предположительно существует некая объективная (чаще всего неполная) оценка человека....
Величайшим писателем, творившим в эпоху классицизма, но смелее других вышедших за его пределы, был Мольер, создатель французской комедии, один из основоположников французского национального театра. Жан - Батист Поклен (1622 -1673), в своей театральной...
Мольер родился в семье королевского обойщика и мебельщика Ж.Поклена, который сумел поместить сына в Клермонский колледж. Юный Поклен получил широкое образование, проявив особую склонность к античной литературе и философии. После окончания колледжа...
Одним из основных направлений в комедиях Мольера является осмеяние разбогатевших буржуа и критика стремительно деградировавшей аристократии. Так, в своем произведении «Мещанин во дворянстве» он создает образ мещанина Журдена, который во что бы то ни...
Г-жа Журден и все остальное семейство противостоит Журдену. Г-жа Журден - истинная мещанка, вполне довольная своим положением. Обладая здравым смыслом, она не комплексует перед дворянством. Она стремится к одной цели - выбить у мужа из головы блажь,...
Господин Журден - главный персонаж комедии Мольера «Мещанин во дворянстве», буржуа, мечтающий стать дворянином. У Журдена есть заветная мечта - выучиться светским манерам и стать настоящим аристократом. Для этого он нанимает сонм учителей, портных, парикмахеров, музыкантов и т.д. Он не скупится и тратит немало денег на их услуги, за что они обещают сделать из него настоящего дворянина. Это приносит бесконечные неудобства его домочадцам, но радует работников. Они готовы называть его «Ваша милость», «Ваша светлость», нахваливать его нелепые наряды и песни, лишь бы получить щедрую оплату. Сам Журден человек не образованный, невежественный, с грубыми манерами, но с претензией на дворянское сословие. У читателей и зрителей он скорее вызывает не пренебрежение, а смех.
Тщеславие толкает его на излишние растраты. У него все берут в долг, в том числе и граф Дорант , которого госпожа Журден называет «дойной коровой». Влюбившись во вдовую маркизу Доримену , он дарит ей бриллианты, устраивает приемы и представления. Учителей он просит научить его правильно кланяться перед дамами, писать любовные записки. Тем временем хитроумный Дорант приписывает все эти безумные растраты себе, чем покоряет сердце Доримены. Ослепленный мечтой стать дворянином, Журден готов помешать личному счастью единственной дочери. Молодой Клеонт , который просит ее руки, является не дворянином по крови, отчего Журден ему отказывает. Однако Ковьель, сыграв на тщеславии Журдена, позже представляет Клеонта как наследника турецкого султана, безумно влюбленного в его дочь
Перша моя зустріч з фатьяновцами сталася в перше ж літо самостійних моїх розкопок на озері Неро перед Ростовом Великим.Те літо було грозовим і спекотним. Ранок починався синявою безхмарного неба, вогкою свіжістю дерев і трави, вологим диханням озера, в якому відбивалися біло-рожеві стіни ростовського кремля з його вежами і куполами і зелені, купчасті верби на низькому болотистому березі. Але до полудня над безлесыми пагорбами, оточуючими приозерную улоговину, вспухали жовто-рожеві грозові хмари. Вони росли, з"єднувалися, наливалися темною синню, і незабаром на місто, на озеро, на навколишні поля в сяйві і гуркоті падали важкі грозові зливи...
Літо «дощу навпіл з сонцем» пам"ятне мені з багатьох причин. Старий ростовський кремль, тоді ще тільки відновлюваний після урагану 1954 року, старий, пустельний, ще не відкритий туристами, був казковим замком для мене і двох моїх супутників, являвших собою весь наявний склад експедиції. Тихе, провінційне, доброзичливий і затишне місто розкривав перед нами неквапливий побут російської провінції, як би зв"язує сьогодення з минулим.Зрештою, то було літо дійсних відкриттів, перше в низці розвідок та розкопок, відзначило початок тієї книги, яку я продовжую писати на цих сторінках,- книги про минуле людини і природи.
Крім розкопок на острові перед містом, ми мали обстежити і описати вже відомі місця поселень стародавньої людини. У музеї збереглися звіти їх першовідкривачів, місцевих краєзнавців і професійних археологів, і, дотримуючись їхнім описам, я проходив своєрідну школу, відшукуючи сліди роботи своїх попередників і звіряючи їх оцінки зі своїми. Повертаючись увечері в канцелярію музею, надану для ночівлі, ми розбирали денні знахідки, мили їх, описували, а перед сном бродили по переходах кріпосних стін, переймаючись нічним спокоєм ростовської старовини.
Одного вечора, повернувшись в музей, я виявив на підвіконні, заваленому нашими пакетами з знахідками, невеликий глиняний горщик з круглим дном і невисокою вертикальної шийкою. Поруч з ним лежали кістяне вістря, схоже на стилет, і кочедык, за допомогою якого з лика і берести плели на Півночі (та й зараз плетуть) постоли, кошелі, пестери та інше господарське начиння. Як випливало з доданої записки, ці речі приніс у музей шофер, возив гравій для дорожніх робіт з кар"єру, розташованого кілометрах в двадцяти п"яти від міста. За його словами, в гравії були і людські кістки.
В ряду відкриттів того літа це була ще одна удача, про яку я міг тільки мріяти. Переді мною лежали речі з поховання фатьяновской культури - одного з найцікавіших і загадкових явищ стародавньої історії Східної Європи.
Фат"янівська культура, яка отримала свою назву за першим раскопанному могильнику біля села Фатьяново в Ярославській області, відома археологам вже більше ста років. За цей час було відкрито і досліджено декілька десятків могильників, сотні поховань, систематизовано та видано величезний матеріал, написано багато статей і книг, але ореол загадковості від цього не зменшився.
Археологам до цих пір не вдалося знайти поселень цих людей.
Є могильники, але немає поселень, - значить, фат"янівці були кочівниками? Так і був спочатку вирішено «фат"янівське питання»... до тих пір, поки не звернули увагу на господарство цих людей, про який можна було судити по знахідках в похованнях.
Фатьяновские могильники займають високі пагорби серед сучасних полів,- пагорби, складені гравієм і залишками морени. Тут, не зазначені якими-небудь надмогильними спорудами, насипами або каменями, в глибоких прямокутних ямах, викопаних в шарах гравійного піску, лежать скелети фат"янівців: на боці або на спині, але завжди в скорченому положенні - з зігнутими в колінах ногами і з руками, піднятими до обличчя.Навколо них стоять прекрасною вичинки глиняні судини - кулясті, сплощені, з вертикальним віночком, вкриті майже поліруванням, поверх якої нанесений тонкий, надзвичайно витончений візерунок, схожий з візерунком плетіння або тканини.
Разом із судинами біля скелетів лежать кістяні знаряддя: долота, кочедыки, лощила, кинджали - і різні прикраси: молоточкоподібні шпильки, підвіски із зубів тварин, намиста з трубчастих кісток птахів. Тут же кам"яні знаряддя: наконечники стріл і списів, ножі, скребки, шліфувальні плити, але головне - сокири.Їх два види, і обидва вони найкраще малюють обличчя цієї культури: сверлениє бойові сокири з важких кристалічних порід, що нагадують томагавки північноамериканських індіанців, тільки більш масивні, і плоскі шліфовані робочі сокири з кременю, вставлявшиеся в кістяні або дерев"яні муфти, сполучені з рукояткою.
Вже предмети, знайдені в першому могильник цієї культури, показали, що фат"янівці були знайомі з металом, і не просто знайомі, але прямо займалися плавкою і литтям. Поряд з мідними прикрасами: підвісками, браслетами, перснями, пронизками для намист,- в їх похованнях лежать бронзові сокири, списи і ливарні форми, в яких відливалися ці металеві предмети.
Не менш важливо, що фат"янівці, як то з достовірністю встановлено, були тваринниками. Кістки домашніх тварин - свиней, овець, кіз,- знайдені в могилах фат"янівців, залишилися від шматків заупокійної їжі, покладеної при похованні. З кісток корів і коней були виготовлені деякі кістяні знаряддя фат"янівців, а з їх зубів - підвіски до ожерельям. Такі знахідки дозволили досить точно представити не тільки склад, але і структуру фатьяновского стада.
Посилення загадковості фат"янівців сприяло і те обставина, що при найближчому розгляді фат"янівці виявилися лише невеликим і самим східним відгалуженням мегакультуры «бойових сокир», названої так, як я вже писав, найбільш характерному предмету, встреченному в комплексах усіх без виключення цих споріднених культур, - кам"яного шліфованого сокири з просвердленим отвором для рукоятки.
«Родичі» фат"янівців, як з"ясувалося, добре відомі на теренах усієї Східної і Північної Європи - Швеції, Фінляндії, Данії, Німеччини, Польщі, Чехословаччини, в Прибалтиці, де крім могильників цих людей вивчені їх поселення з великими будинками, загонами для худоби, коморами і оточуючими селища полями. Ці люди будували свої житла на землі з жердин і колів, переплітаючи їх гілками і обмазуючи зверху глиною,- зовсім так, як будували колись українські мазанки.Археологами проведені детальні дослідження цих культур, вивчено їх господарство, культурні та торговельні зв"язки з сусідами, з"ясовано природні умови, вигляд людей, нарешті, уточнено хронологія - основа основ, без якої дослідник минулого виявляється безпомічним у своїй роботі. Але все це там, в більш західних областях Східної Європи...
Тут же єдиною ниточкою в руках археолога, який намагався розібратися в загадці фат"янівців, виявлялися виготовлені ними предмети, знайдені на стійбища лісових мисливців. При розкопках у різних місцях дослідники знаходили черепки фатьяновских судин, фатьяновские сокири й кам"яні стовпчики, що утворилися при свердлінні «бойових сокир» трубчастим свердлом. Знахідки таких кам"яних стрижнів здавалися особливо важливими.Будучи покидьками виробництва, вони свідчили, що фат"янівці не тільки відвідували місця неолітичних стійбищ, але в ряді випадків тут же виготовляли свої сокири, тобто жили тут якийсь час...
Може бути, фат"янівці і були мешканцями цих стійбищ?
Насправді, варто згадати, що могильники лісових мисливців нам практично невідомі. Можливо, вони ховали своїх небіжчиків на помостах над землею, як це колись робили саами і мисливські народи Сибіру. Тому можна вгадати думку, яка з неминучістю виникла в розумах дослідників. Оскільки, міркували вони, з одного боку, нам відомі тільки поселення неолітичних мисливців, а з іншого - тільки могильники фат"янівців, то чому не припустити, що перед нами дві половини одного цілого, явища однієї культури, доповнюють один одного? Різниця в предметах, у посудинах?Але подібні відмінності можна бачити в межах однієї культури, на її поселеннях, що використовуються в різні пори року. Тут же відміну може бути ще більшим. На поселеннях ми бачимо грубу кухонний посуд повсякденного вжитку, а в похованнях - ритуальну, спеціально виготовлені, як і всі інші предмети похоронного обряду! Знахідки ж фатьяновских речей на поселеннях тільки підкреслюють штучність їх поділу...
Така була точка зору вчених, які намагалися звести кінці з кінцями, разом пояснивши відсутність могильників лісових мисливців і поселень фат"янівців.
Таке пояснення було занадто штучним, щоб знайти достатню кількість прихильників. Відмінність між лісовими мисливцями і фатьяновцами полягало не тільки у формі і способи виготовлення предметів матеріальної культури. Головне було в господарстві, в знайомстві фат"янівців з металом, широкий розвиток у них тваринництва. Нарешті, не можна було не звернути увагу на антропологічні відмінності між фатьяновцами і лісовими мисливцями; більш того, на повну тотожність фат"янівців представникам західних культур «бойових сокир».
Згідно з роботами антропологів, які вивчали черепа й кістяки з фатьяновских могильників, в переважній більшості вони належали людям так званого «середземноморського» типу з високим крутим чолом, масивним красивим черепом, тонким, часто з невеликою горбинкою носом і широким, масивним підборіддям. Такий тип людей можна бачити на скульптурних портретах стародавніх римлян, він зберігся серед населення Центральної Європи та Східної Прибалтики, в Подунав"ї та частково на Балканському півострові.Фатьяновские жінки, навпаки, виявляються витончені і тонкі, володіючи гарними рисами обличчя, як то можна бачити по реконструкціям антропологів.
За всіма ознаками виходило, що фат"янівці - безсумнівні прибульці з західних областей Східної Європи, з території сучасної Польщі і Чехословаччини, де історія споріднених їм племен простежується з набагато більш раннього часу, ніж поява фат"янівців у Волго-Окському межиріччі. А це вже давало простір для фантазій.В тридцятих роках нашого століття, коли на розвиток європейської археології певний тиск чинили політичні ідеї, в першу чергу пов"язані з расизмом і фашизмом, ряд німецьких археологів, антропологів та істориків проголосив фат"янівців передовими загонами давніх германців у їх наступі на схід. За їх твердженнями, фат"янівці були «штурмовими загонами», які обрушували на голови місцевих мешканців свої кам"яні сокири під час завойовницьких походів на схід.
Войовничість фат"янівців виводилася буквально з усього, починаючи зі специфічних «бойових сокир» і кінчаючи тваринництвом, для якого необхідні були нові простори, і навіть металообробкою, для якої потрібні були нові родовища міді і ринки збуту.Нікому не прийшло в голову, що вузька спеціалізація фатьяновского тваринницького господарства не тільки не передбачає конфлікт з місцевими мисливцями і рибалками, але, навпаки, дозволяє їм абсолютно безболісно заповнити ту, що виявилася вільною, екологічну «нішу», яку шукали під час своїх пересувань ці люди і яка передбачала в наших лісах не протистояння культур, а - співробітництво.
Але все це стало зрозуміло значно пізніше, півтора-два десятиліття після закінчення другої світової війни.
У ті роки, з яких я почав розповідь про фатьяновцах, ці питання піднімалися з особливою гостротою, викликаючи запеклі суперечки археологів, зберігались на якісному протилежних точок зору. Готуючись вступити в науку, ми, студенти, не тільки прислухалися до цих наукових дискусій, але і намагалися аргументів противників знайти свій шлях, визначити свою точку зору, тому що «проблема» фат"янівців,немов у фокусі,зібрала безліч інших, настільки ж важливих методичних питань, вирішення яких визначало шлях подальшого розвитку нашої науки.
Доторкнутися до самих фатьяновцам, побачити не за склом вітрини; а на місці все те, із-за чого розпалювалися суперечки, було і моєю заповітною мрією. Ось чому на наступний ранок після того, як шофер привіз в ростовський музей предмети зі зруйнованого фатьяновского поховання, я був у конторі автоколони, а ще через якийсь час, втиснувшись у кабіну неабияк пом"ятого самоскида, їхав на місце знахідки...
Невеликий горб, майже повністю прихований гравійним кар"єром біля села Халдеево, займав вершину пологою гряди, звідки відкривався вид на такі ж навколишні пагорби, зайняті селами і полями, сбегающими до густим луках, серед яких виблискували петлі невеликих річок. Наскільки хапав очей, весь цей край складався з луків і полів. І тільки на півночі і на сході слабо синіли смуги далеких лісів.
Картина, яка залишилася в пам"яті, мабуть, вплинула на моє подальше ставлення до фатьяновцам і пов"язаних з ними проблем в більшій мірі, ніж огляд стінок кар"єру, який підтвердив наявність тут могильника і приніс ще один трофей - бойова сокира з зеленого діориту. Можливо, вже тоді, намагаючись розібратися в структурі навколишнього світу, я звертав увагу не стільки на предмети, що з"являлися переді мною з пластів минулого, скільки на обставини їх знахідки, на те, що їх оточувало, в першу чергу на пейзаж, намагаючись побачити за сучасним - той, інший, давній.
І хоча Халдеевский могильник залишився єдиним фатьяновским могильником, який я сам розкопав, повернувшись сюди на наступний рік, вивчаючи фатьяновские матеріали, з якими мені довелося зіткнутися на берегах Плещеєва озера, я відчував, що шлях до розкриття їх таємниці веде не тільки через розкопки. Він вимагав ще й іншого підходу до проблеми, іншого, не археологічного тільки, а екологічного погляду на загадку.
